Юлія Левченко – про реакцію колег з РФ на вторгнення: «Рожеві думки розвіялися, і ми зрозуміли, що у людей немає голосу»

Українська легкоатлетка Юлія Левченко розповіла про комунікацію зі спортсменами з РФ після початку повномасштабного вторгнення.

– Як трансформувалося твоє ставлення до російських атлетів, з якими ти спілкувалася і проводила якісь комунікації на різних турнірах до повномасштабного вторгнення? У перші дні війни багато з нас намагалися достукатися до лідерів думок в російській терористичній федерації, з якими в професійній царині ми спілкувалися. Як у тебе це відбувалося?

– Ну дітей я ні з ким не хрестила. Так, ми дійсно говорили друг другу «Привіт». Ось це був такий «small talk», якщо можна так сказати.

На якомусь етапі я вважала що ми з нашими колегами зі спорту все ж таки один одного розуміємо. І в нас дійсно були, ну не те щоб відносини, – ми просто нормально один до одного ставились.

– Професійні стосунки, можна так сказати?

– Так. Тобто розуміння що відбувається в нашій країні було і у них, і у нас. Ми це все розуміли, але хотілося все-таки вірити в те, що ми все розуміємо, що ми вище всього цього, що є нормальні адекватні люди.

Хотілося в це вірити, бо якщо чесно, поки, напевно, ти сам це не відчуєш на власній шкурі – ти не зрозумієш. На жаль.

Коли почалося повномасштабне вторгнення – я не те щоб очікувала якоїсь реакції. Я взагалі думала, що це само собою зрозуміло, що зараз буде: «Ви що? Світ, зупинись, це ненормально!»

Ну тобто, що треба якось вирішувати цей конфлікт. І мені навіть в якийсь момент здавалося що зараз думка людей буде вища за всі політичні моменти, що, можливо, і конфлікт на Сході взагалі припиниться і все буде окей, і люди дійдуть до того, що це не норма.

Можливо, це такі рожеві окуляри, але дуже хотілося в це вірити – що зараз буде щось неймовірне, що зараз люди об'єднаються. Тим паче соцмережі – це все набагато легше, обмін інформацією.

Зараз вже не можна відео якісь постити, а тоді – всі без розбору. І донати, і допомога, і дещо прилетіло. Люди об'єднались так, що це була одна велика родина.

Це все швидко, звичайно, розвінчалося, всі ці всі ці рожеві думки. І ми зрозуміли, що у людей немає голосу, і ми цього голосу не почуємо. Це було потрібно тоді, саме тоді, коли це все тільки зародилося. Тоді це було актуально, потім вже це втратило сенс.

– Це вже закрита книга для тебе остаточно? Ти нічого не намагаєшся навіть не те що доводити, а просто сказати зайвий раз, якщо десь випадає така нагода?

– Так, я написала свою думку, написала її публічно в коментарі. Я написала її тій людині яка має підписників, до якої дослухаються в Росії.

– Ти про Машу Ласіцкене кажеш?

– Так. Я це зробила на її сторінці ще тому, що вона теж свого роду лідер думок. Це вже був вже просто крик душі з мого боку, тому що це таке відчуття, що все життя – це якийсь прикол.

Тут люди помирають, тут війна тут змагання, тут ще щось. Ти такий: «Що взагалі відбувається, як в цьому жити?» Як можна сміятися і через секунду плакати, як це можливо? Ти втратив людину, яку ти знав, і тут вже взагалі щось інше. Життя продовжується, вже така буденність.

Ти хапаєшся за голову, ти в шоці. Думаю, це нормальна реакція психіки, Просто ти живеш у в такому інформаційному полі, що в тебе просто за хвилину може змінитися все – від класного до дна», – сказала Левченко.